14-18 липня у Києві відбувся Український тиждень міжнародного кримінального правосуддя, організований Центром громадянських свобод. Під час однієї з дискусій конференції «Правосуддя 2030: сценарії для України» юристи, міжнародні експерти, представники організацій громадянського суспільства та державних інституцій зібралися навколо важливого запитання: чи відповідає чинне визначення злочину геноциду сучасним реаліям масового насильства і знищення українців? І чи може взагалі агресія Росії проти України стимулювати зміни у визначенні злочину геноциду в міжнародному праві?
Модератором панелі виступив Валентин Сердюк, аналітик і юрист Центру громадянських свобод, аспірант кафедри міжнародного права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого. Спікерами стали: Марко Міланович, професор міжнародного права юридичного факультету University of Reading; Захар Тропін, доцент кафедри міжнародного права КНУ ім. Т. Шевченка; Катерина Бусол, доцентка Києво-Могилянської академії та Британського інституту міжнародного права; Максим Віщик, старший аспірант кафедри міжнародного та європейського права Києво-Могилянської академії.
Під час панелі міжнародні й українські експерти зійшлися на думці: хоча зміна самого визначення геноциду у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року є малоймовірною, Україна може відіграти ключову роль у трансформації підходу доведення злочину геноциду.
Марко Міланович пояснив, що чинна дефініція є результатом політичного компромісу в 1948 році й вже не відображає сучасної природи злочину геноциду. Формально змінити її майже неможливо через складність перегляду міжнародних договорів і досягнення консенсусу. Втім, агресія РФ проти України може стати каталізатором еволюції судової практики. Зокрема, суди можуть послабити підхід доведення спеціального наміру (dolus specialis), що є найскладнішим елементом у визначенні злочину геноциду. Важливим, на його думку, є не стільки формальне розширення терміну, скільки трансформація підходу доведення наміру й умислу вчинення геноциду.
Захар Тропін погодився з малоймовірністю формальної зміни визначення злочину, проте наголосив на потенційному розвитку застосування чинної концепції злочину геноциду. Він відзначив два важливих аспекти: масова депортація українських дітей до Росії та необхідність нових підходів до доведення спеціального умислу. За словами пана Тропіна, системні дії РФ щодо примусової депортації та асиміляції дітей можуть сформувати прецеденти розширення трактування геноциду в практиці міжнародних судів. Він зауважив, що хоча академічна доктрина досі слабо розробляла цей аспект, українська справа є шансом для розвитку відповідного прецеденту в міжнародному праві. Індоктринація, приховування і зміна персональних даних, системні практики усиновлення, переписування ідентичності — все це має формувати нову лінію доведення.
Максим Віщик звернув увагу на важливість точного визначення «національної групи». Він пояснив різницю між двома підходами до трактування захищених груп — агрегаціоністським (об’єднання різних ідентичностей) та дістінкціоністським (окреме трактування кожної групи). Максим підкреслив — необхідно розуміти, що означає «знищення нації» у сучасних умовах, наголосивши, що культурне та соціальне знищення може значно впливати на існування групи навіть без прямого фізичного знищення. Експерт додав, що для України критично важливо напрацювати аргументацію, яка дозволить відстояти національну групу українців як об’єкт злочину геноциду.
Катерина Бусол акцентувала на важливості включення контекстуальних, зокрема культурних, аспектів при документуванні та кваліфікації злочинів. Депортація, «культурне очищення» окупованих територій, знищення шкільної системи — все це повинно розглядатись не лише як воєнні злочини, а і як ланки в системі знищення національної групи. Катерина також наголосила на важливості ретельного документування публічних закликів до геноциду з боку російських посадовців — саме вони можуть слугувати доказами спеціального наміру.
В обговоренні прозвучали думки щодо того, як події в інших регіонах, зокрема Газі, впливають на міжнародну кримінальну та судову практики в контексті злочину геноциду.
Учасники панелі погодилися, що найближчим часом формальні зміни визначення злочину геноциду малоймовірні через політичний вплив і важкість досягнення міжнародного консенсусу. Проте наголосили на важливості зміни підходів у застосуванні чинного визначення, особливо з урахуванням українського досвіду. Для України критично важливо продовжувати якісне документування злочинів і вдосконалювати національне судочинство, щоб створити прецеденти, які згодом можуть вплинути на практику міжнародних судів. Спікери відзначили, що за умов геополітичної поляризації увага до України зменшується, але послідовна та фахова робота з документування, розслідування і поширення кейсів в Україні здатна впливати на глобальну доктрину.
Що далі?
Україна має унікальну можливість задати нову рамку для міжнародного кримінального права. Але для цього потрібна не лише політична воля, а й:
- системна координація національного документування з міжнародними партнерами;
- експертний супровід справ у національних та міжнародних юрисдикціях;
- спільна з партнерами міжнародна адвокація реформування концепцій в ООН та МКС;
- синергія між правозахисниками та дипломатами.
Зміни в міжнародному праві не починаються з нових конвенцій — вони починаються з нових підходів до трактування чинних норм. Україна сьогодні на вістрі цієї зміни. Міжнародна підтримка на політичному й правовому фронтах має бути активнішою, щоб припинити безкарність міжнародних злочинів, вчинених Росією.
Авторка матеріалу: Наталія Большова, волонтерка Центру громадянських свобод.
