Міжнародне кримінальне право переживає не найкращі часи. Так, Міжнародний кримінальний суд (МКС) — найбільше досягнення періоду «ренесансу» міжнародного кримінального права, який припав на 1990-2000-і роки, — перебуває під постійними ударами. Починаючи від невиконання його рішень державами-учасницями Римського статуту, продовжуючи виходом окремих держав з цього міжнародного договору та скандалом з обвинуваченнями Прокурора МКС у сексуальних домаганнях, і завершуючи санкціями, запровадженими США проти окремих посадовців суду. Новий виток збройних конфліктів по всьому світу супроводжується істотним збільшенням кількості вчинених міжнародних злочинів, яке, на жаль, відчувають ледь не кожного дня громадяни України, що посилює позиції тих, хто скептично ставиться до ідеї міжнародного кримінального права та міжнародного кримінального правосуддя.
З іншого боку, не можна стверджувати про абсолютну стагнацію міжнародного кримінального права. Винуватців міжнародних злочинів, хоча далеко не всіх, засуджують МКС та національні суди. Попри всі складнощі в межах Ради Європи відбулося створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Робота Комісії міжнародного права ООН дає шанс на посилення принципу незастосування функціональних імунітетів щодо винуватців міжнародних злочинів. Нещодавно велика група держав, серед них і Україна, підписала Любляно-Гаазьку конвенцію про міжнародне співробітництво в розслідуванні та притягненні до відповідальності за злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини та інші міжнародні злочини. Триває робота над Конвенцією ООН щодо запобігання та покарання злочинів проти людяності й поправками до Римського статуту, які розширять юрисдикцію МКС щодо злочину агресії.
Тож, які тенденції — негативні чи позитивні — зумовлюватимуть розвиток міжнародного кримінального права в найближчій перспективі? Відповіді шукаємо разом з Миколою Гнатовським — суддею Європейського суду з прав людини від України. За модераторства Костянтини Задої, експерта Центру громадянських свобод, кандидата юридичних наук, професора КНУ імені Тараса Шевченка.
«Любляно-Гаазька конвенція запрацює до 2030, а Конвенція ООН щодо запобігання та покарання злочинів проти людяності — до 2040»
— Наша сесія запитань і відповідей називається «Міжнародне кримінальне право. 2030». Але я не ставитиму Миколі Миколайовичу запитання, а пропонуватиму до його уваги певні прогнози про майбутнє міжнародного кримінального права і міжнародного кримінального правосуддя та проситиму Миколу Миколайовича висловитися щодо того, наскільки відповідний прогноз видається йому реалістичним. Напевно, зроблю тут застереження. Те, що я пропоную певний прогноз, не значить, що я впевнений у тому, що він збудеться. Навпаки, впевнений, що, більшість з них не збудуться, але все одно варто поговорити про ці важливі моменти.
Отже, Миколо Миколайовичу, перший прогноз звучить так: до 2030 року набудуть чинності Любляно-Гаазька конвенція про міжнародне співробітництво в розслідуванні та притягненні до відповідальності за злочин геноциду, злочинів проти людяності, воєнні злочини та інші міжнародні злочини та Конвенція ООН щодо запобігання та покарання злочинів проти людяності.
— Я думаю, що ці конвенції в прогнозі треба розділити. Їхні перспективи достатньо різні принаймні з погляду безпосередньої хронології. Любляно-Гаазька конвенція набуде чинності, тому що формальні вимоги для того, щоб вона як міжнародний договір почала своє існування, достатньо низькі. І вони будуть виконані дуже швидко, зважаючи на те, скільки держав уже підписали конвенцію. До 2030 року, я думаю, вона діятиме, питання лише в тому, між якою кількістю держав. Конвенції про правове співробітництво, до яких належить і цей договір, за своєю природою діють у двосторонніх відносинах між будь-якою парою держав, що є її сторонами. Тож важливо, щоб якомога більше держав світу були охоплені цією конвенцією – нехай вона й охоплює переважно технічні питання, але справді дуже важлива та прогресивна.
Що стосується майбутньої Конвенції щодо запобігання злочинів проти людяності та покарання за них, мені здається, то до 2030 року вона майже точно не запрацює. Якщо наприкінці 2028 року чи на початку 2029 року вона буде фіналізована, то почнуться підписання, потім ратифікації. Вони, безумовно, будуть. Ця конвенція в підсумку збере, мабуть, більшу кількість держав-учасниць, ніж Любляно-Гаазька конвенція. Але просто це буде повільніше. Ця конвенція цікава, тому що спроба застосувати модель Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього щодо злочинів проти людяності, на перший погляд, доволі очевидна, але вона наштовхується на дуже багато нюансів. Спрогнозую, що врешті-решт вона набере чинності до 2040 року.
— Пропоную далі поговорити про джерела міжнародного кримінального права, а конкретно про Римський статут і про ту зміну до нього, про яку багато говорять на сьогодні. На жаль, ця зміна стосується і тих подій, які відбуваються в Україні.
Прогноз звучить так: до 2030 року злочин екоциду буде віднесений до юрисдикції Міжнародного кримінального суду.
— Мушу визнати, що моя позиція щодо злочину екоциду майже діаметрально змінилася протягом останніх 15-20 років. Я починав з величезного скепсису щодо цього злочину. Він мені не здавався серйозною ініціативою, причому на рівні його закріплення у національному кримінальному праві, яке відбулося в результаті ще давньої роботи Комісії міжнародного права ООН щодо кодексу злочинів проти миру і безпеки людства і старих дискусій щодо цього. Прикладів застосування відповідних положень національних кримінальних кодексів, зокрема в Україні, не було.
Насправді питання дуже важливе та серйозне. Я уважніше задумався над ним, коли з’явилися різні реальні пропозиції щодо змін до Римського статуту. До речі, одним найбільших ентузіастів ініціативи віднести екоцид до юрисдикції МКС є Філіп Седнс, який у лютому 2022 року сформулював ідею Спеціального трибуналу щодо злочинної агресії проти України. Він є провідним фахівцем світового рівня одночасно з міжнародного права навколишнього середовища та міжнародного кримінального права – рідкісне поєднання!
Держави погано виконують свої зобов’язання не завдавати серйозної довготривалої шкоди довкіллю під час збройних конфліктів, а ці зобов’язання є в міжнародному гуманітарному праві, у Першому Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій. Є також і Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (Конвенція ENMOD). Ці договірні зобов’язання на практиці дуже слабенько працюють. І закріплення у Римському статуті злочинів проти довкілля як воєнного злочину не виглядає надто ефективно. Оцінюючи перспективи, гадаю, є чималі шанси, що Асамблея держав-учасниць Римського статуту пристане на пропозицію віднести екоцид до юрисдикції МКС. Зрештою, пропозиція є, вона приваблива і, по суті, правильна. Тому я сподіваюся, що її приймуть, і що не буде великого опору. Я б сказав, шанси – 50 на 50.
— І відразу в продовження попереднього прогнозу наступний прогноз: до 2030 року до юрисдикції Міжнародного кримінального суду віднесуть принаймні ще один воєнний злочин.
Є велика ймовірність, що перелік воєнних злочинів, вчинених у неміжнародних збройних конфліктах, збільшуватиметься. Адже каталог воєнних злочинів для неміжнародних збройних конфліктів суттєво коротший, ніж для конфліктів міжнародного характеру. Формально це будуть нові склади злочинів, хоча по суті лише йтиметься про стирання доволі штучного та шкідливого, як на мене, розрізнення між двома типами збройних конфліктів.
Що стосується доповнення Римського статуту принципово новими воєнними злочинами, то тут імовірність менша. Пригадую, що була пропозиція передбачити, що використання протипіхотних мін є воєнним злочином. З огляду на ситуацію в світі очевидно, що цього в осяжній перспективі не станеться. Що стосується інших тем, то, як на мене, найактуальніша тема: відповідальність за воєнні злочини, вчинені в результаті застосування автономних систем озброєнь, дронів і роботів, що використовують штучний інтелект. Варто серйозно задуматися щодо цього.
«Реалії такі, що спочатку особа припиняє бути главою держави, а потім опиняється в Міжнародному кримінальному суді»
— Пропоную перейти до інституційних механізмів реалізації міжнародного кримінального права та, зокрема, поговорити про Міжнародний кримінальний суд. І я зроблю прогноз, який, напевно, турбує багатьох українських громадян.
Прогноз такий: до 2030 року принаймні один глава держави, що перебуває на посаді, постане перед Міжнародним кримінальним судом як обвинувачений.
— Важко дати позитивний прогноз, тому що на момент, коли глава держави фізично постане перед МКС, скоріш за все, це буде вже не чинний глава держави. Звісно, можна собі уявити ситуацію, за якою в певній державі змінилася влада й ця нова влада передала до МКС главу держави, якого формально ще може хтось визнавати чинним.
Проте, напевно, реалії такі, що спочатку особа припиняє бути главою держави, а потім опиняється в Міжнародному кримінальному суді. І це, до речі, причина, з якої йшла така запекла дискусія щодо Створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України: питання про імунітети чинних глав держав, глав урядів і міністрів закордонних справ.
Самостійного механізму силового виконання своїх наказів Міжнародний кримінальний суд не має. А це означає, що держави мають з ним співпрацювати: чи то держава, до якої належить цей глава, будь-хто з найвищих посадових осіб, або держави, які у військовому сенсі цю державу перемогли й, відповідно, його затримали, заарештували, а далі передача такої особи до Міжнародного кримінального суду є ідеальною опцією для всіх. Побачимо…
— Я згадував на початку нашої розмови про те, що ми є свідками створення Спеціального міжнародного кримінального трибуналу, який розглядатиме питання про злочин агресії проти України.
І у продовження цієї новини наступний прогноз: до 2030 року буде створений принаймні ще один спеціальний міжнародний кримінальний трибунал.
— Думаю, що не буде. Хоча виключати це повністю неможливо, залежно від того, як буде розвиватися ситуація. Пріоритетом буде розгляд злочинів проти міжнародного права у Міжнародному кримінальному суді – постійному органі міжнародного кримінального правосуддя. Утім, у деяких контекстах розгляд тверджень про найтяжчі злочини проти міжнародного права у спеціалізованих трибуналах міг би принаймні розглядатися як варіант там, де МКС відчуває серйозні проблеми – наприклад у ситуації з Ізраїлем і Палестиною. Утім, не буду приховувати величезні сумніви, що це можливо.
До речі, на створення нових трибуналів можуть впливати й фінансові міркування. Коли на початку березня 2022 року ми виходили з ідеєю створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, то наполягали на тому, що витрати на такий трибунал мінімальні. Але зараз, коли рахують конкретний бюджет, вже починаються якісь розмови, що це може виявити дорогим проєктом. Я продовжую вважати, що бюджет може бути доволі скромним. Та гроші знайдуть у будь-якому разі, сумніву не маю. Але якщо трибунал щодо злочину агресії виступає дорогим, то витрати на якийсь новий трибунал, що розглядатиме окремі воєнні злочини чи злочини проти людяності, будуть неминуче вищими. Злочин агресії настільки загальний та широкомасштабний, що багато польової роботи й допитів свідків, напевно, не передбачається – але для воєнних злочинів та злочинів проти людяності її не уникнути.
«Деякі держави, до прикладу Угорщина, вийдуть з Римського статуту, а деякі навпаки — приєднаються»
— Дякую, ще один прогноз щодо Міжнародного кримінального суду.
Він звучить так: до 2030 року принаймні одна держава приєднається до Римського статуту та принаймні одна держава вийде з нього.
— Цілком імовірно. Угорщина ще формально не вийшла, але вже на виході. Вона вийде принаймні за цього уряду. Як буде за наступного – подивимось.
Безумовно, будуть ще виходи. Раніше почали виходити чи вийшли кілька африканських держав через звинувачення суду, що він займається тільки Африкою. Зараз це вже в минулому. І причина, чому наразі деякі держави виходять криється в нігілістичному підході до питань міжнародного права, який демонструють Сполучені Штати Америки – і не лише вони. Це з одного боку. З іншого боку, є держави, які ніколи не думали серйозно про те, щоб чогось там дотримуватися. І ще тиск на слабші держави зі сторони США чи Китаю теж може потенційно призводити до таких виходів.
Виходи будуть, але й нові держави приєднуватимуться. Очевидно, і такий потенціал є. Приєднання Вірменії й України – це дуже гарні події для Міжнародного кримінального суду, і ними справа не обмежиться.
Тож гадаю, що цей процес відбуватиметься в обидва боки. Ситуація може змінитися за надзвичайно короткий час, якщо повзуча світова війна, яка зараз триває, набуватиме інших форм і, зрештою, вона так чи інакше розв’яжеться. Після великих війн та потрясінь міжнародне кримінальне право розвивається бурхливо. Зараз є враження, що от все погано, але десь маємо пройти цю нижню точку, і далі може все стати зовсім інакше.
— Дякую. Далі прогноз, я б сказав, для відданих фанатів Міжнародного кримінального права.
Він такий: до 2030 року принаймні одна міжнародна правозахисна інституція, наприклад, Європейський суд з прав людини або Африканський суд з прав людини і народів, набуде повноваження розглядати кримінальні провадження щодо міжнародних злочинів.
— Гарне питання для того, щоб подумати ще раз про роль регіональних судів справ людини. Імовірність мінімальна. Тобто, я не бачу такого реального шансу.
Все ж таки, регіональні суди з прав людини існують в іншій парадигмі. Також треба розділити регіони, тому що в Європі шанси мінімалістичні, і якщо буде щось, це будуть нові структури. В Африці можливі варіанти, тому що ідеї регіонального Африканського суду циркулюють завжди. Проєкт об’єднання Суду Африканського Союзу з Африканським судом з прав людини та можливості надання йому кримінальної юрисдикції відповідно до Протоколу Малабо не знайшов достатньої підтримки. Втім, в Африці ситуація може змінитися радикально і доволі швидко.
«Без механізму забезпечення миру та припинення будь-яких агресивних воєн втрачається основа для гуманітарних рішень»
— Миколо Миколайовичу, і мій останній прогноз. Він, напевно, не зовсім про міжнародне кримінальне право, але він однак, думаю, пов’язаний з ним.
Він звучить так: до 2030 року всі європейські держави вийдуть з Оттавської конвенції про заборону піхотних мін.
— Не вийдуть. Всі не вийдуть. Тому що, власне, основні спонсори цієї конвенції — це європейські держави. Я не знаю, що має статися, щоб, скажімо, Швейцарія вийшла з цієї конвенції. Тож це нереально.
Держави, які не мають сухопутного кордону з РФ не мають великого стимулу виходити з цієї конвенції. Ну, хіба з солідарності з тими нещасними, у кого цей сухопутний кордон є. Але вони швидше тихенько віддадуть свої запаси протипіхотних мін тим, у кого цей кордон є.
Загалом ця ситуація з Оттавською конвенцією показує проблему міжнародного гуманітарного права й опосередковано проблему міжнародного кримінального права, яку не можна ігнорувати. Це все добре і прекрасно написано, але воно повинно мати фундамент. Фундамент – це мир і наявність механізмів для оперативного й ефективного припинення збройних конфліктів, принаймні уникнення міждержавних збройних конфліктів. Це питання, власне, дієвості норм міжнародного права, які забороняють застосування сили або погрози силою.
Тобто, зрештою, того, що нас мусило б убезпечувати від війни і чого не забезпечує система Організації Об’єднаних Націй. Зрештою, всі ці механізми – це певні проєкти. Автономно працювати у вакуумі вони не зможуть. У вакуумі не працюють найпрекрасніші ідеї.
Оттавська конвенція про заборону протипіхотних мін – це один з міжнародно-правових проєктів для того, щоб зробити цей світ кращим. Наприклад, для того, щоб в Африці під час воєн в регіоні Великих озер, які тривали десятиліттями, на протипіхотних мінах не підривалися діти та загалом цивільні. Я пригадую медіакампанію за ухвалення Оттавської конвенції: надзвичайно емоційно сильні рекламні ролики в перервах матчів Ліги Чемпіонів з футболу: показували діток, які грають у футбол, а потім одного хлопчика, який стоїть без ніжки й не може грати у футбол. Логіка конвенції, її ідеологія – абсолютно правильні. Але без основи – механізму забезпечення миру та припинення будь-яких агресивних воєн, основа для гуманітарних рішень втрачається – і вони не спрацьовують.
Ця розмова відбулася під час конференції «Правосуддя 2030: сценарії для України» у межах Українського тижня міжнародного кримінального правосуддя, який щороку організовує Центр громадянських свобод довкола Міжнародного дня справедливості — 17 липня.
