Злочини проти людяності: як подолати перешкоди, що очікують на органи кримінальної юстиції України? Найважливіше з мозкового штурму

18 липня, в межах Українського тижня міжнародного кримінального правосуддя, Центр громадянських свобод організував панельну дискусію «Злочини проти людяності: як подолати перешкоди, що очікують на органи кримінальної юстиції України?». Обговорення відкрив модератор заходу Костянтин Задоя, зазначивши, що попри відсутність єдиної міжнародної конвенції, яка б слугувала загальновизнаним стандартом у цій сфері, Україні вкотре доводиться самостійно шукати рішення. Такий виклик, за його словами, українцям не страшний — навпаки, ми, здається, їх навіть любимо. 

У вступному слові Костянтин також нагадав, що до 2015 року національне законодавство не містило окремої норми про злочини проти людяності, попри визнання юрисдикції МКС ще у 2014 році. Лише нещодавно в Кримінальному кодексі з’явилася відповідна стаття 442-1, яка, хоча й не є досконалою, вже дає підґрунтя для подальшої правозастосовної практики. Учасники дискусії зосередилися на практичних проблемах, які виникають під час її застосування, та спробах знайти оптимальні рішення.

До дискусії також долучилися: Зера Козлиєва, юридична директорка організації Truth Hounds; Станіслав Петренко, начальник організаційно-методичного відділу Департаменту з розслідування злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, Офіс Генерального прокурора України; Наталія Хендель, провідна наукова співробітниця Державної наукової установи Інформаційно-аналітичного центру Національної академії правових наук України, представниця Фонду підтримки фундаментальних досліджень.

Щоб зробити розмову більш прикладною, панель полягала в обговоренні конкретних кейсів. 

Кейс №1

Особа Х влаштувалась наглядачем до однієї з російських виправних установ, де утримувалися українські військовополонені. Колони полонених неодноразово піддавались катуванням. Х знав про це від інших наглядачів і часто ставав свідком таких дій. Він розумів, що за подібне поводження з полоненими не карають. Зрештою, Х з власної ініціативи й одноосібно вчинив катування над одним з українських військовополонених — з метою покарання за протест проти жорстких умов утримання.

Запитання для фахового обговорення:

1. Чи достатньо наведених фактів, щоби кваліфікувати це діяння як таке, що вчинене в межах широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення?
2. Якщо ні, то які додаткові факти дозволили б зробити такий висновок?
3. Чи має значення для кваліфікації скоєного Х діяння як злочину проти людяності те, що він діяв за власною ініціативою, одноосібно і не перебував у змові з іншими особами?
4. Чи не виключає сам факт того, що потерпілим був військовополонений, можливості кваліфікації цього діяння як такого, що вчинене в межах нападу на цивільне населення?

Першою слово взяла юридична директорка організації Truth Hounds Зера Козлиєва.

«Немає єдиної міжнародної конвенції про злочини проти людяності. Це правда, частково цим пояснюється наявність різних підходів у різних міжнародних трибуналів. Йдеться не про базові елементи складу злочину, а радше про стандарти доведення — наприклад, як доводити існування політики чи системності злочинів.

Відсутність єдиного міжнародного регулювання, з одного боку, створює виклики, але з іншого — надає державам певну дискрецію у формуванні власної позиції. Важливо також, з якою метою документуються ці злочини: чи для національного переслідування, чи для передачі справ до Міжнародного кримінального суду, чи в межах універсальної юрисдикції інших країн, де вже діє відповідне регулювання.

Якщо перейти до цього кейсу, то, на мою думку, йдеться про потенційний злочин проти людяності. Тут важливо зосередитися на двох питаннях, які викликають сумніви: Чи впливає на кваліфікацію той факт, що жертвою був військовополонений, а не цивільна особа? Чи має значення, що дії вчинені одноособово та за власною ініціативою, без прямої змови з іншими?

На моє переконання, обидва ці фактори не виключають можливості кваліфікації діяння як злочину проти людяності. Достатньо того, що особа розуміла загальний контекст — що катування були частиною поширеної практики, що вони відбуваються системно, і що за них не карають. Відповідно, навіть якщо він діяв одноосібно, цього може бути достатньо для встановлення усвідомлення загальної політики. Щодо статусу потерпілого як військовополоненого: це не виключає можливості кваліфікації кейсу як злочину проти людяності. Хоча ці злочини вчиняються в контексті нападу на цивільне населення, це не означає, що жертвами не можуть бути й інші особи, зокрема військові.

Ключовим є те, як ми визначаємо політику щодо кваліфікації таких діянь. Постає запитання: з якого моменту ми можемо кваліфікувати злочини проти людяності в Україні — лише з моменту внесення відповідної норми до Кримінального кодексу, чи з 2014 року, коли ці злочини вже об’єктивно відбувалися?

Міжнародне право не завжди вимагає формального закріплення норми у національному законодавстві. Є практика, згідно з якою міжнародне звичаєве право може бути достатньою основою, якщо йдеться про злочини за міжнародним правом. У такому випадку принцип правової визначеності не порушується. На мій погляд, злочини проти військовополонених, вчинені у місцях несвободи, є частиною ширшого — системного або широкомасштабного — нападу на цивільне населення України, який розпочався ще у 2014 році й триває до сьогодні. Після 2022 року цей контекст лише загострився.

РФ цілеспрямовано використовує злочинні практики — включаючи катування, незаконні затримання, депортації — для тиску не лише на військових, а й на все українське суспільство. Ці методи ведення війни не просто порушують гуманітарне право — вони є частиною політики залякування, яка спрямована на цивільне населення.

Щодо доказової бази, то, звичайно, для такого обвинувачення необхідно підтвердити системність, широкомасштабність і політичний контекст. Один епізод не є достатнім — це завжди багатоепізодна справа, яка має базуватись на сукупності доказів та встановленій паттерній поведінці», — пояснила пані Зера.

Провідна наукова співробітниця Державної наукової установи Інформаційно-аналітичного центру Національної академії правових наук України та представниця Фонду підтримки фундаментальних досліджень Наталія Хендель зазначила, що фабула першого кейсу є досить цікавою. Якщо замінити військовополоненого на цивільного заручника і додати докази систематичного характеру або масштабності, можна було б більше говорити про можливу кваліфікацію як злочину проти людяності. Але ключова умова в цьому випадку — потерпілим є саме військовополонений. 

«Тут я б хотіла зауважити щодо неможливості застосування міжнародного гуманітарного права до злочинів проти людяності. Насправді ці злочини можуть вчинятися як у мирний час, так і під час збройного конфлікту. Тобто для них не обов’язковий стан війни. Саме тому контекстуальний елемент «цивільного населення» є ключовим для їх кваліфікації. Також важливо розуміти історію криміналізації злочинів проти людяності. В кожному трибуналі — Нюрнберзькому, Токійському, МТКЮ чи МТКР — були свої контекстуальні умови. Для МТКЮ — збройний конфлікт (міжнародний або ні), для МТКР — дискримінаційний мотив, у Римському статуті — інша логіка. Але спільним є те, що напад має бути спрямований проти цивільного населення.

Тобто головна умова — довести, що потерпілий не є військовим або комбатантом. Якщо ми звернемося до Третьої Женевської конвенції, стаття 4, яка визначає поняття “військовополонений”, ми побачимо, що такий потерпілий захищений міжнародним гуманітарним правом і йдеться вже про інший склад злочину — воєнний. У такому випадку ми застосовуємо статтю 8(2)(a)(ii) Римського статуту — катування військовополоненого, який є захищеною особою. І посилаємось на статтю 130 Третьої Женевської конвенції.

Отже, питання про те, хто є потерпілим, є визначальним для правильної кваліфікації злочину. Якщо це військовий — мова про воєнний злочин. Якщо цивільний — можемо говорити про злочин проти людяності. Але в будь-якому випадку потрібно довести або систематичний характер, або широкомасштабність. У випадку з Римським статутом додається ще й елемент державної чи організованої політики. У трибуналах щодо Югославії та Руанди цієї вимоги не було. Це — еволюція підходів до злочинів проти людяності», — зазначила пані Наталія.

Кейс №2

Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт групи російських генералів у зв’язку з систематичними повітряними ударами, внаслідок яких їм інкримінується вчинення злочинів проти людяності, а також воєнних злочинів. Натомість окремі українські юристи, коментуючи появу в Кримінальному кодексі України статті 442-1, стверджують, що внаслідок таких законодавчих змін окремі діяння, які раніше охоплювалися статтею 438 КК України, тепер охоплюються статтею 442-1 КК України.

Запитання для обговорення:

1. Як співвідносяться між собою статті 438 та 442-1 КК України?
2. Чи вірно, що одне й те саме діяння може кваліфікуватися або як злочин проти людяності, або лише як воєнний злочин?
3. Якщо одне діяння може кваліфікуватися одночасно і як злочин проти людяності, і як воєнний злочин, яке значення для його кваліфікації можуть мати положення міжнародного гуманітарного права?
4. Чи вірно, що діяння може визнаватися злочином проти людяності лише у випадку, якщо воно одночасно порушує норму міжнародного гуманітарного права?

На ці запитання відповів Станіслав Петренко, начальник організаційно-методичного відділу Департаменту з розслідування злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, Офіс Генерального прокурора України.

«За нашою логікою, якщо існує два окремих склади злочинів — воєнні та проти людяності, — то очевидно, що вони мають між собою різницю. Стверджувати, що один злочин заміняє інший чи вони співвідносяться інакше — на моє переконання, недоречно. Тим більше ідея, що якесь діяння було воєнним злочином, а потім з’явилася стаття про злочини проти людяності, і це воно вже стає таким, — виглядає сумнівно. Сама теза у фабулі передбачає, що діяння було некоректно кваліфіковане з самого початку. Бо ж не буває так, щоб діяння раптом набуло інших ознак. 

Воєнні злочини — це порушення правил ведення війни. Злочини проти людяності — це дії, що є частиною широкомасштабного або систематичного нападу проти цивільного населення. Так, це дуже спрощена модель, але це різні склади. Чи може одне і те саме діяння бути лише тим чи тим? В загальному, так. Особливо якщо воно “просте” — наприклад, катування або порушення права на справедливий суд щодо конкретної жертви. Ми маємо кожного разу з’ясовувати: це елемент широкомасштабного нападу (тобто злочину проти людяності) чи це окреме катування, окреме порушення — тобто воєнний злочин?

Разом з тим можемо припустити й складніші конфігурації. Наприклад, у випадку ордера МКС: метою є завдання страждань цивільному населенню — тобто злочин проти людяності. І тоді ми бачимо сукупність воєнних злочинів, зокрема нападів на цивільні об’єкти, що, наголошую, не мають свого аналога у злочинах проти людяності. Але коли їхня сукупність спрямована на досягнення мети — завдання страждань цивільному населенню — тоді кваліфікація як злочину проти людяності є можливою. Це не буквально конкуренція між кваліфікаціями одного епізоду, а складніша модель.

Наголошую: для кваліфікації діяння як злочину проти людяності застосування міжнародного гуманітарного права не є обов’язковим. І я залишаюся на цій позиції, доки не буде запропоновано переконливішу альтернативу, здатну сформувати стабільну практику. Чи може діяння визнаватися злочином проти людяності лише тоді, якщо є порушення МГП? Категорично — ні», — зазначив пан Станіслав.

Авторка матеріалиу: Жевлакова Христина, волонтерка Центру громадянських свобод.