У межах Українського тижня міжнародного кримінального правосуддя, який провів Центр громадянських свобод, відбувся вебінар «Хто відповість за злочин агресії? Спеціальний трибунал і майбутнє міжнародного правосуддя». Спікером був Девід Донат Каттін — міжнародний юрист, професор міжнародного права в Центрі глобальної політики Нью-Йоркського університету, старший науковий співробітник Монреальського інституту глобальної безпеки та координатор проєктів Глобального інституту запобігання агресії (GIPA), який до цього майже десять років обіймав посаду генерального секретаря організації «Парламентарії за глобальні дії» — мережі понад 1000 законодавців із понад 140 країн.
Вебінар присвячено проблемі безкарності за злочин агресії та ролі Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, а також тому, як він може доповнити наявні механізми міжнародного правосуддя й подолати обмеження юрисдикції Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо цього злочину. Окрему увагу приділили реформі юрисдикційного режиму МКС та її значенню для ефективного переслідування міжнародних злочинів. Ділимося нотатками з події.
Контекст і вступ
Професор Каттін пригадав власний досвід роботи в Києві у 2015–2019 роках, коли анексія Криму та міжнародний збройний конфлікт на Донбасі вже свідчили про агресію РФ, хоча тоді панувала думка, що йдеться лише про боротьбу з «терористами». Ця стратегія не спрацювала: самої лише військової сила проти нібито «терористів» недостатньо — потрібно активізувати весь масив міжнародного права. До того ж, як зазначив професор Каттін, використання військової сили саме по собі не призводить до результату. Воно не дозволяє агресору вирішити проблему на місці, окрім випадків, коли на території є громадянське суспільство, готове до змін, які можна пов’язати з легальним використанням сили. Тому те, що ми сьогодні спостерігаємо в Києві та інших частинах України, — це відчайдушна спроба Російської Федерації сховатися за власним цілковитим провалом у розв’язанні війни. Ця агресія не лише незаконна, а й неефективна.
Міжнародне кримінальне право і безкарність
З огляду на цей контекст, яку роль відіграє міжнародне право?
Юристи бачать лише «вершину айсберга» — самі злочини, тоді як корені конфліктів (соціальні, економічні, політичні, культурні чинники) залишаються під водою. Лише усунувши ці глибинні причини, можна справді запобігти повторенню злочинів.
Історія розпаду СРСР та довоєнного минулого демонструє, як безкарність за минулі злочини живить упевненість тих, хто перебуває при владі, у власній недоторканності. Ця безкарність і штовхає їх до нових злочинів, включно зі злочином агресії.
Злочин агресії — найвищий міжнародний злочин
Коли йдеться про міжнародний збройний конфлікт як Друга світова війна чи російська агресія проти України, ми говоримо про «злочин злочинів» — злочин агресії. Злочин агресії вважається найвищим міжнародним злочином, адже саме під «дахом» агресії відбувається решта злочинів і завдаються страждання жертвам. Це підтверджує і структура Нюрнберзького вироку: із 12 томів близько 10 присвячені саме злочинам проти миру (агресії), а не Голокосту чи іншим злочинам.
Злочин агресії не входив до юрисдикції ані Трибуналу щодо колишньої Югославії, ані Трибуналу щодо Руанди, оскільки обидва конфлікти кваліфікувалися як неміжнародні. Лише в 1998 році, з ухваленням Римського статуту МКС, злочин агресії зявився як термін — але його визначення й умови юрисдикції відклали на майбутнє. Компроміс полягав у тому, що застосування юрисдикції щодо агресії залежало від рішення Радбезу ООН — позиція, на якій наполягали США. Саме територіальна юрисдикція МКС (стаття 12) є правовою підставою для ордера на арешт президента Путіна та Марії Льовової-Бєлової за примусове переміщення дітей з України.
Повноцінне визначення злочину агресії з’явилося лише в Кампальських поправках 2010 року. Це «злочин лідерства»: відповідальність несуть лише ті, хто фактично контролює військовий апарат — глава держави, міністр оборони, генерали, члени уряду чи парламенту, які ухвалюють рішення про війну. Ніхто не може ховатися за посадою чи імунітетом — принцип діє ще з Нюрнберга.
Суттєвою є різниця між поняттям акта агресії та злочину агресії. Перелік актів агресії (Резолюція Генасамблеї ООН 3314, 1974) стосується відповідальності держави, а не особи, і є наслідком злочину, а не його передумовою — не потрібно спершу констатувати «акт агресії держави», щоб покарати виконавця. Це підтверджує й стаття 15-3 Римського статуту: для передання ситуації Радбезом достатньо визначення «загрози миру», після чого суд застосовує рівною мірою всі чотири основні злочини, включно з агресією.
Проблема: хто відповідатиме і в якому суді?
У Кампалі делегація США домоглася виключення громадян держав-непартнерів МКС з-під юрисдикції суду щодо агресії — попри те, що це суперечить меті самого Римського статуту, спрямованого на подолання безкарності за найтяжчі злочини. Таким чином, злочини агресії караються м’якше після Кампальської угоди.
Хоча за всіма чотирма основними злочинами — воєнними злочинами, злочинами проти людяності, геноцидом і агресією — передбачено однакове максимальне покарання (довічне ув’язнення), винятки з юрисдикції щодо агресії фактично применшують її вагу порівняно з іншими злочинами. Ця прогалина стала особливо очевидною після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року, коли Радбез ООН заблокувало російське вето, а колективне право на самооборону, попри звернення України, так і не реалізоували через погрози ядерною зброєю з боку Кремля. Різанина в Бучі, на думку професора Каттіна, спростувала уявлення, що агресію можна здійснити без інших злочинів.
Стратегія: спеціальний трибунал і статут
У травні 2025 року, після понад трьох років переговорів, Україна й Рада Європи уклали угоду про заснування Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. До угоди додається статут, який забезпечує справедливий суд над обвинуваченими, права потерпілих і можливість притягнути до відповідальності найвищих винних у злочині агресії — хоча прокуратурі пропонується призупинити розслідування і, насамперед, видачу ордерів на арешт членів «трійки» (найвищих осіб у командному ланцюгу РФ: Путіна, Лаврова та Мішустіна). Це не визнання статутом їхнього особистого імунітету: ордери на арешт президента, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ, єдиних трьох осіб з певним імунітетом за міжнародним правом, процедурно доцільно розтягнути в часі, домагаючись їх лише після того, як ці особи залишать посаду. Це прагматичне процедурне рішення, тож після відходу з посади вони відповідатимуть навіть за дії під час служби.
Сам професор Каттін висловив і особисту, як він сам зазначив, позицію меншості — хоча її поділяють, зокрема, науковці з Оксфорда та професорка Флавія Латтанці, суддя у справі Караджича: імунітет захищає главу держави лише за мирних дипломатичних відносин між суверенними державами. Але щойно Росія вчиняє агресію проти України, вона тим самим «знімає» імунітети власних лідерів — вони стають законною воєнною ціллю за правом збройних конфліктів і можуть бути притягнуті до відповідальності за воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид чи агресію навіть українським судом, хоч практична реалізація цього малоймовірна.
Підтримка Спеціального трибуналу — це водночас крок до реформи самого МКС: те, що довелося зробити для України (роками домовлятися про “ad hoc” трибунал), не повинно повторюватися для жодної іншої держави.
Головна проблема Спеціального трибуналу
На думку професора Каттіна, головна проблема Спеціального трибуналу — невизначеність щодо того, коли він набуде чинності. Досі незрозуміло, який обмін документами між Радою Європи та Україною остаточно запустить дію угоди, і ця невизначеність послаблює конструкцію трибуналу. Агресія не може залишатися безкарною: потрібно уникнути повторення Будапештського меморандуму, нових війн у Європі та тяжких порушень Статуту ООН — якщо Росія «переможе» юридично, це відкриє шлях до нових агресій і зрештою до Третьої світової війни. У 2029 році Асамблея держав-учасниць розгляне пропозицію Німеччини, Вануату, Костарики, Словенії та Сьєрра-Леоне про реформу статті 15b, яка визначає, коли Суд може автоматично здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії — за територіальною ознакою чи громадянством, без передання справи Радбезом ООН. Саме в пункті 5 цієї статті делегація США в Кампалі домоглася виключення громадян держав-непартнерів з-під цієї юрисдикції, і саме цю юрисдикцію пропонують гармонізувати з юрисдикцією щодо інших основних злочинів — воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду.
Сесія запитань і відповідей
Професор Каттін також торкнувся заочних судових процесів (in absentia): вони не суперечать правам людини за умови дотримання стандартів Європейського суду з прав людини, хоча й не замінюють повноцінного процесу за присутності обвинуваченого. Він зауважив, що особи, причетні до квазідержавних утворень на Донбасі до 2022 року, імовірніше відповідатимуть за воєнні злочини та злочини проти людяності, ніж за агресію, бо останню відносять насамперед до тих, хто безпосередньо контролював військово-політичну машину держави. Відповідаючи на питання про вагання держав щодо арешту Путіна попри наявний ордер від МКС, професор Каттін визнав: міжнародні інституції — «гіганти без рук», позбавлені власного апарату примусу, бо монополія на силу залишається за суверенними державами. Але, як він зауважив, «ми не відмовляємося від закону про вбивство лише тому, що вбивства все ще трапляються».
Так само не варто відмовлятися від боротьби за міжнародне правосуддя — це довгостроковий процес, що вимагає дедалі щільнішої мережі держав-партнерів, які звужуватимуть простір безкарності для тих, хто переховується від правосуддя.
Авторка матеріалу: Олександра Гольдіна, стажерка Центру громадянських свобод.
Цей захід профінансований Європейським Союзом. Його зміст є виключно відповідальністю Центру громадянських свобод і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
