16 липня 2026 у межах Українського тижня міжнародного кримінального правосуддя відбулася панельна дискусія «Вимагаючи справедливості: правозахисний вимір гармонізації кримінального законодавства України з міжнародним кримінальним правом». У центрі дискусії постали три питання: як розвивалася співпраця громадянського суспільства й держави у гармонізації національного законодавства з міжнародним кримінальним правом, чому цей процес роками наштовхувався на інституційний і політичний опір, і наскільки Україна сьогодні спроможна переслідувати за міжнародні злочини — самостійно та у взаємодії з Міжнародним кримінальним судом і новоствореним Спеціальним трибуналом щодо злочину агресії проти України.
Учасники дискусії — представники провідних правозахисних організацій:
- Олександр Павліченко — виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини
- Дмитро Коваль — співвиконавчий директор Truth Hounds, завідувач кафедри міжнародного та європейського права НаУКМА, кандидат юридичних наук
- Надія Волкова — директорка Ukrainian Legal Advisory Group
- Тетяна Печончик — голова правління Центру прав людини ZMINA
Модератор: Сергій Петухов — старший викладач кафедри міжнародного та європейського права НаУКМА.
Олександр Павліченко пригадав, що співпраця громадянського суспільства з державою в питанні гармонізації почалася ще з 2015 року, коли він разом із колегами напрацьовував перші проєкти змін до Кримінального кодексу, зокрема до йогостатті 438. Спершу, за його словами, влада демонструвала тотальне несприйняття самої ідеї ратифікації Римського статуту, і цей опір здійснювався і на рівні окремих інституцій (зокрема тодішнього МВС), і на рівні публічної кампанії дискредитації самого процесу ратифікації. Найбільшим бар’єром для влади тоді був страх командної відповідальності за воєнні злочини, скоєні власними військовими, — це окрема «трагічна сторінка» цієї війни. Ситуація змінилася лише зі зміною влади 2019 року та появою конкретних людей, готових очолити процес гармонізації законодавства. Спікер навів приклад Антона Кориневича, Постійного представника Президента України в Автономній Республіці Крим у 2019–2022 рр., який «методологічно правильно і методично» довів створення Спеціального трибуналу щодо агресії від ідеї «з області фантастики» 2022 року до завершених міжнародних документів, що вже реалізуються. Ключовий висновок спікера — успіх завжди залежить від наявності лідера й фахівців, готових вести процес, і від якості виконавців у самих державних органах: «персоналії є важливими».
Тетяна Печончик описала, як співпраця правозахисних організацій з прокуратурою Автономної Республіки Крим і Севастополя, що почалася 2016 року, стала одним із флагманів практики розслідування міжнародних злочинів — попри перші два «провальні» роки, коли всі сторони ще вчилися працювати з новою для себе сферою: документували свідчення потерпілих і свідків, супроводжували їх на допити, передавали матеріали в кримінальні провадження. Зокрема, прокуратура Автономної Республіки Крим відкрила перше на рівні обласних кримінальних прокуратур щодо злочинів проти людяності, скоєних у Криму, саме на основі досліджень ГО «ZMINA». Вона наголосила, що Україна лише частково гармонізувала законодавство з міжнародним кримінальним правом, і за це можна дорікнути не лише владі, а й самій правозахисній спільноті, яка «не дотиснула» процес так, як це вдалося зробити антикорупційним активістам зі створенням НАЗК, НАБУ, ВАКС, — хоча законопроєкт про гармонізацію злочину агресії і воєнних злочинів був поданий на підпис президенту ще до повномасштабного вторгнення. Спікерка також згадала ратифікацію Римського статуту як важливий крок у гармонізації законодавства.
Надія Волкова наголосила, що, попри роки роботи, Україна як держава ще не готова системно переслідувати за міжнародні злочини — переважна більшість вироків досі заочні, а питання обмінів полонених і лідерів залишається політично й юридично неврегульованим, що створює напругу між інтересами держави і запитом потерпілих на справедливість. На її думку, головна проблема — відсутність цілісного державного бачення того, якого результату країна прагне досягти. Щоб пришвидшити процес, «нам потрібне бачення в державі того, на який результат ми хочемо вийти і яким шляхом ми маємо йти». Вона пов’язала цю проблему з відсутністю чіткого інституційного лідера процесу — за мандатом це мало б бути Міністерство юстиції, але на момент дискусії Україна вже кілька місяців жила без міністра юстиції. Волкова також застерегла, що покладання надій лише на МКС виявилося ризикованим після того, як сам Суд опинився під зовнішнім тиском і питання його виживання стало відкритим, тож потрібна не пріоритизація окремих категорій злочинів, а пріоритизація самих процесів розслідування — і залучення до цієї роботи більше юристів-міжнародників, здатних поєднати національний контекст із напрацьованим світовим досвідом.
Дмитро Коваль пояснив логіку «громадських розслідувань» організацій типу Truth Hounds — це не заміна державного розслідування і не конкуренція за кадри з прокуратурою, а історично звична практика, відома ще від дослідження фондом Карнегі за міжнародний мир причин Першої світової війни часів Першої світової та академічних досліджень, які лягли на стіл суддів трибуналів у Нюрнберзі і Токіо. Ця практика компенсує обмежену спроможність держави швидко підготувати достатньо кваліфікованих кадрів, щоб покрити роботу, необхідну для розслідування безпрецедентної кількості злочинів, з якими зіткнулася Україна. Структурована робота громадських організацій, яка демонструє зв’язки між окремими злочинами і показує їхній масовий чи систематичний характер (наприклад, ознаки злочинів проти людяності чи геноцидального умислу), реально доповнює роботу прокурорів. Водночас він визнав і зворотний бік: залучення громадських організацій до опитування свідків і потерпілих може непомітно змінювати їхню пам’ять і свідчення, а публікація звітів ризикує підмінити індивідуальну пам’ять постраждалих громад колективною — і те, і те згодом ускладнює слідчим і прокурорам вибудовування доказової бази в суді. Пояснюючи, чому державна система і суспільство загалом досі не подолали психологічний бар’єр у сприйнятті міжнародного правосуддя — включно з небажанням прискіпливо розслідувати неоднозначні епізоди зразка Станиці Луганської 2014–2015 років, — він визнав: «жодна система не може на таке відреагувати легко». Спікер підсумував: «Попри все, прогрес суттєвий. Україна відрізняється від будь-яких інших країн, які сьогодні розслідують міжнародні злочини (…) Ми розслідуємо їх тисячами, і в нас не одна визначена група прокурорів, а буквально всі займаються цими справами, і ми реформуємо всю систему, а не якусь частинку».
Модератор Сергій Петухов, підсумовуючи дискусію, назвав її оптимістичною: попри всі проблеми, коло людей, що просуває гармонізацію законодавства з міжнародним кримінальним правом ще з 2014 року, залишається невеликим, але сильним і активним, не втрачає віри в результат незалежно від поточної політичної ситуації. Сама Україна, за його словами, з країни, що ховала порушення прав людини від міжнародних моніторингових місій і роками відкладала ратифікацію Римського статуту, перетворилася на державу, яка не просто дотримується міжнародного права навіть в умовах збройної агресії проти неї, а й стала каталізатором його переосмислення на глобальному рівні — зокрема через ініціативи щодо реформи механізмів імплементації міжнародного гуманітарного права. Найяскравіший приклад цього, зазначив модератор, який раніше й сам був скептично налаштований щодо цієї ідеї, — саме створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії, що, попри всі його недоліки та невизначеності, рухає вперед усе міжнародне право.
Авторка матеріалу: Олександра Гольдіна, стажерка Центру громадянських свобод.
Український тиждень міжнародного кримінального правосуддя — це цикл подій, який збирає довкола себе юристів, міжнародників, представників організацій громадянського суспільства та державних інституцій. Протягом всього тижня відбуваються конференції, лекції, воркшопи, вебінари, презентації та обговорення. Цей захід фінансується Європейським Союзом. Його зміст є виключно відповідальністю Центру громадянських свобод і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
