16 липня 2026 року в межах Українського тижня міжнародного кримінального правосуддя, організованого Центром громадянських свобод, відбулася панельна дискусія «Впроваджуючи справедливість: інституційний вимір гармонізації кримінального законодавства України з міжнародним кримінальним правом», головним питанням якої стало:
Чому гармонізація кримінального законодавства України триває понад десять років?
За цей час змінювалися парламенти, уряди, президенти та політичні пріоритети. Готувалися законопроєкти, створювалися робочі групи, окремі документи роками чекали на розгляд, підпис або нове політичне вікно.
У серпні 2024 року Україна ратифікувала Римський статут Міжнародного кримінального суду, а в жовтні внесла пов’язані з ратифікацією зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів. Однак цей результат не завершив гармонізацію: частина необхідних змін і далі залишається предметом законодавчої та експертної роботи.
Що гальмувало процес: брак фахових знань, інституційна неспроможність чи політичні рішення? Чому навіть російська агресія не одразу перетворила гармонізацію на послідовну державну політику? І чи здатна українська система кримінальної юстиції не лише ухвалити нові норми, а й належно застосовувати їх у складних провадженнях щодо міжнародних злочинів?
Відповіді шукали фахівці, які в різні роки безпосередньо працювали над відповідними законодавчими змінами всередині державних інституцій. Модератор Костянтин Задоя назвав панель «інсайдерською»: її учасники вже не працюють в органах влади, а тому могли відверто говорити про досвід, перешкоди та компроміси, які супроводжували процес гармонізації.
Модератор: Костянтин Задоя – експерт Центру громадянських свобод, кандидат юридичних наук, професор кафедри кримінально-правової політики та кримінального права КНУ імені Тараса Шевченка.
Спікери:
- Сергій Петухов – старший викладач кафедри міжнародного та європейського права НаУКМА, заступник Міністра юстиції України з питань європейської інтеграції у 2015–2019 роках.
- Вікторія Мозгова – проєктна спеціалістка ПРООН з кримінального права, кандидатка юридичних наук, помічниця-консультантка голови Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності у 2019–2021 роках.
- Захар Тропін – доцент кафедри міжнародного права КНУ імені Тараса Шевченка, юридичний експерт, кандидат юридичних наук, директор Департаменту міжнародного співробітництва та представництва Міністерства юстиції України у 2024–2025 роках.
Ділимося конспектом дискусії.
Чому гармонізація кримінального законодавства залежить від війни, ЄС і політичних дедлайнів?
Однією з центральних тем дискусії став нерівномірний і реактивний характер гармонізації. Держава поверталася до міжнародного кримінального права переважно під впливом зовнішніх подій: початку російської агресії у 2014 році, повномасштабного вторгнення, переговорів про вступ до Європейського Союзу та необхідності ратифікувати Римський статут.
Між цими імпульсами виникали тривалі періоди стагнації. Навіть наявність міжнародних зобов’язань, урядових рішень і підготовлених законопроєктів не означала, що гармонізація ставала політичним пріоритетом.
Вікторія Мозгова звернула увагу, що деякі необхідні зміни Україна могла запровадити задовго до 2024 року. Зокрема, зобов’язання щодо командної відповідальності випливали з Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, чинного для України з 1990 року:
«Ми вже могли це зробити з незалежності, але чекали до 2024 року. Навіть події 2014 і 2022 років фактично не зробили процес імплементації міжнародного кримінального права інституційним. Він нагадує реактивний, навіть спазматичний процес, коли реакція виникає у зв’язку з якимось зовнішнім чинником».
За її словами, законодавчі активізації раз у раз виникали як відповідь на нову політичну потребу:
«З 2014 року держава не робила кроків, які були ефективними. Незважаючи на те, що були прописані рішення уряду, що треба імплементувати, прописати – це не означало зробити. Це все одно було другорядним питанням і не було на порядку денному. Потім – переговорний процес з Європейським Союзом, Римський статут, і знову політичний імпульс».
Отже, йшлося не про повну відсутність роботи чи окремих результатів. Проблемою стала відсутність безперервності і сталості процесу: кожен новий етап активізувався під впливом війни, міжнародних партнерів, євроінтеграційних вимог або політичної волі і конкретного дедлайну. Міжнародне кримінальне право залишається сферою, до якої держава повертається у відповідь на черговий виклик, а не є сталою частиною довгострокової правової політики.
Чи можуть нові норми запрацювати без перепідготовки слідчих, прокурорів і суддів?
Наступне питання стосувалося людей, які мають впроваджувати і застосовувати законодавчі зміни на практиці: наскільки працівники державного апарату розуміють важливість гармонізації та логіку міжнародного кримінального права?
Захар Тропін запропонував не оцінювати весь державний апарат однаково. Рівень розуміння, за його словами, залежить від того, наскільки безпосередньо людина працює з міжнародними злочинами. Найбільше зацікавлені слідчі, прокурори, представники Служби безпеки України та інших органів, які щодня стикаються з відповідними провадженнями.
Проте навіть серед практиків виникає конфлікт між звичними способами роботи та необхідністю опановувати нові правові конструкції:
«Є протиборство двох начал. З одного боку – звичка працювати за шаблонами, які вже усталені й до яких звикли. З іншого – розуміння певних прогалин і бажання, щоб стало краще та, можливо, легше працювати».
Він також пояснив, чому нові концепції можуть спочатку викликати спротив:
«Конструкції міжнародного кримінального права не зовсім звичні з точки зору нашого кримінально-правового розуміння. Через нерозуміння цих концепцій виникає певний острах. І лише після роз’яснення того, як вони можуть працювати або бути імплементовані, з’являється більша підтримка відповідних змін».
Вікторія Мозгова додала, як брак знань проявлявся в роботі установи, що мала безпосередньо розслідувати воєнні злочини:
«Я би сказала: переважно не розуміють. І це, з моєї точки зору, ще м’яка опція. Я почала працювати у прокуратурі Автономної Республіки Крим у січні 2017 року. Перше провадження за статтею 438 щодо воєнних злочинів ми відкрили у лютому. Щоб ви розуміли: 2014–2015 роки – і перше провадження по Криму тільки у 2017-му».
Практиків із відповідним досвідом фактично не було, тому реєстрації провадження передували консультації з науковцями та експертами:
«Коли реєструвалося це провадження, йому передувала жвава консультація з носіями знань, а не з практиками. Ми говорили з Костянтином Задоєю, Антоном Кориневичем, Миколою Гнатовським та іншими фахівцями, бо нам треба було зрозуміти, що робити з цією нормою. Навіть у закладах вищої освіти розділ XX Кримінального кодексу вивчали дуже поверхнево.» – зазначила Вікторія.
Сергій Петухов дав найбільш скептичну оцінку. Відповідаючи на запитання: наскільки працівники державного апарату розуміють важливість гармонізації та логіку міжнародного кримінального права, він наголосив:
«Я тут скептик. Я думаю, що переважно не розуміють, і найближчим часом кардинально це змінити не вийде. Це буде поступовий процес, який розтягнеться на десятиліття. Думаю, що 90% людей, які працюють у правоохоронній системі та судах, або взагалі не вивчали міжнародне право, або мали один семестр, у якому точно нічого не було про міжнародне кримінальне право. Більшість із них, мабуть, не читає англійською мовою. Відповідно, вони не мають необхідних інструментів і базових знань, щоб сприймати норми, які ми зараз намагаємося закріпити у внутрішньому законодавстві».
На його думку, розрив поглиблюється відмінністю правових традицій:
«Ми живемо в герметичній системі, перенесеній дуже давно з німецької теорії кримінального права, яка пережила Російську імперію і Радянський Союз. Вона для нас ефективна і зрозуміла. А міжнародне кримінальне право – це переважно англо-американські концепції. Поєднати одне з одним не можна без ґрунтовного розуміння базових концептів».
Однак питання не обмежується знанням термінів або правових конструкцій. Сергій Петухов запропонував оцінювати готовність системи і за її здатністю вести великі, тривалі провадження, працювати зі складними доказами та доводити справи до переконливого судового результату хоча би на національному рівні:
«Коли ми говоримо про великі справи, які є довгими, потребують серйозного аналізу та збирання доказів, насправді українська система не вміє це робити і з національними злочинами. Які в нас є відомі кримінальні процеси, за якими стежить усе суспільство, які якісно пройшли всі процедури, були належно прокомуніковані й завершилися вироком, сприйнятим суспільством як справедливий?»
Він згадав справи Майдану та інші резонансні національні провадження. За його оцінкою, в українському суспільстві за справедливість часто сприймається вже сам факт затримання підозрюваного, а не завершений судовий процес і справедливий вирок.
Таким чином, готовність системи постала на двох рівнях. Перший – професійний: знання міжнародного кримінального права, розуміння його концепцій і вміння застосовувати їх на практиці. Другий – інституційний: спроможність працювати з великим масивом доказів, вести складні провадження, забезпечувати належний судовий розгляд і зрозуміло комунікувати його перебіг суспільству.
Гармонізація не зводиться до зміни тексту Кримінального кодексу. Одними з перших вона потребує підготовки правників до іншої логіки роботи та розвитку спроможності системи застосовувати нові норми у реальних провадженнях.
Як політична воля одночасно просуває і звужує гармонізацію кримінального законодавства?
Окремою темою дискусії став вплив політичних амбіцій і особистого лідерства. Без політичної підтримки складні законодавчі зміни можуть роками не просуватися. Водночас політичний календар, конкуренція між командами та прагнення швидко продемонструвати результат здатні обмежити зміст реформи.
Вікторія Мозгова розмежувала політичну амбіцію та особисту переконаність у необхідності змін. Як позитивний приклад вона навела роботу над законопроєктом №2689, підтриманим тодішнім головою Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності Денисом Монастирським:
«Якщо ми беремо законопроєкт 2689, який завдяки голові Комітету Денису Монастирському був підтриманий, то я можу свідомо сказати, що це не було продиктовано політичними амбіціями. Це була дійсно повна впевненість у тому, що це важливо і це треба зробити. Саме коли він переконував депутатів не амбіціями, а своєю вірою, це й дало ефективність».
Негативний вплив виникає, коли робота перетворюється на суперництво між установами:
«Різні команди працюють, дублюють одна одну, і хтось намагається показати, що в когось позиція краща, а в когось – гірша. Тут уже більше елементу конкуренції, ніж серйозного, ґрунтовного підходу» – за словами Вікторії.
Вікторія Мозгова додала, що політичне лідерство може бути конструктивним, якщо спирається на фахове середовище:
«Якщо у людини є амбіція увійти в історію як та, що забезпечує імплементацію міжнародного гуманітарного або кримінального права, вона буде ефективною тоді, коли навколо цієї особи є експертне коло, яке може її підтримати, а ця людина може чути це експертне поле і намагатися зробити якісно, а не просто прозвітувати».
Сергій Петухов запропонував менш критичний погляд на політичні амбіції та конкуренції, які, на його думку, є нормальною частиною демократичного процесу:
«Політичні амбіції рухають політику, політика визначає магістральні напрямки в державі. Нормально мати амбіції, політичні переконання і конкуренцію всередині держави. В українському контексті політичні амбіції працювали як на користь, так і проти імплементації міжнародного кримінального права».
Захар Тропін, своєю чергою, запропонував відрізняти політичну рамку, яка дозволяє реалістично визначити, «що ми можемо зробити тут і зараз», від амбіцій, через які корисну ініціативу відкидають лише тому, що її запропонував політичний опонент. Без практичної рамки законодавча робота ризикує стати «процесом заради процесу».
Ціну нереалізованої політичної можливості учасники обговорили на прикладі ратифікації Римського статуту. Сергій Петухов запропонував уявити, якими могли б бути позиції України, якби вона ратифікувала його раніше:
«Ми б уже, скоріше за все, мали українського суддю в МКС, декілька років брали участь в Асамблеї держав-учасниць і могли впливати на політику Суду. Думаю, у нас було б більше шансів мати більше розслідувань проти Росії і справи, порушені ще до 2022 року».
Участь у системі МКС до 2022 року не зупинила б повномасштабного вторгнення, але могла дати Україні більший доступ до знань, механізмів співпраці та ресурсів для розслідування злочинів росії.
Політична воля може відкрити вікно можливостей, однак зміст результату залежить від того, чи спирається політичне рішення на експертизу, державне бачення та готовність продовжувати роботу після досягнення найближчої політичної мети.
Роль інституційної пам’яті у процесі гармонізації кримінального законодавства
Вікторія Мозгова звернула увагу, що питання ратифікації Римського статуту порушувалося щонайменше з 2014 року. Отже, часу для підготовки було достатньо, але після ратифікації знову виникло відчуття термінової роботи, яку потрібно починати спочатку:
«Питання ратифікації Римського статуту піднімалося, як мінімум, з 2014 року. Було багато часу підготуватися, підготувати зміни, розібратися в ситуації. Після його ратифікації було наче так, що ми раптом з нуля щось маємо терміново дати, щось робити».
Захар Тропін не погодився з тим, що фактична робота у 2024 році справді почалася з нуля:
«Коли була ратифікація Римського статуту, переді мною лежав весь пакет документів, підготовлений щодо ратифікації, починаючи з 2014 року. Перше, що я тоді зробив, – попросив усі документи, всю історію. Друге – це законопроєкт 2689, коли постало питання імплементації».
«Щодо того, що нібито все почалося раптово і всі швидко почали бігти, – насправді це не так. Було розуміння того, що вже зроблено, і розуміння того, що ми можемо зробити зараз. Виходячи з цього, відповідні документи переглядалися і готувалися на базі цих двох пакетів».
Ці позиції показали два різні рівні інституційної пам’яті. На рівні окремого підрозділу документи, історія процесу та попередні законодавчі напрацювання зберігалися. Однак їхня наявність сама по собі не означає, що держава має послідовну дорожню карту, визначені строки та механізм передачі політичної відповідальності між командами.
Інституційна пам’ять за результатами дискусії постала як ресурс, який після кожної зміни керівництва потрібно було заново знаходити, актуалізувати та вбудовувати в нову політичну рамку.
Чому ратифікація Римського статуту у 2024 році не завершила гармонізацію?
У 2024 році держава обрала обмежений шлях: ухвалити насамперед ті зміни, без яких не могла повноцінно запрацювати ратифікація Римського статуту. До Кримінального кодексу були внесені положення про злочини проти людяності та командну відповідальність.
Повний каталог воєнних злочинів та інші необхідні зміни залишили для наступного етапу. Як пояснив модератор Костянтин Задоя, такий підхід мав спростити проходження ратифікаційного закону і не допустити його блокування тривалими дискусіями щодо ширшого імплементаційного пакета.
Передбачалося, що решту прогалин закриє наступний закон, зокрема у зв’язку з майбутньою ратифікацією Любляно-Гаазької конвенції. Однак на момент дискусії цього не відбулося.
Захар Тропін наголосив, що обмеженість змін від початку визначалася конкретною метою:
«Закон, який ми просували, був точковим. Він не був спрямований на повну імплементацію міжнародного кримінального права чи приведення розділу про міжнародні злочини до найкращих стандартів. Він був спрямований лише на мінімум, необхідний для того, щоб забезпечити дію Римського статуту і нашу участь у Міжнародному кримінальному суді».
Наприкінці дискусії Костянтин Задоя запропонував Захару Тропіну уявити, що після ухвалення обмеженого закону політичне вікно для завершення гармонізації закриється на десятиліття. Чи варто було б за таких умов усе одно обирати мінімальний варіант?
«Моя позиція була: краще синиця в руках, ніж журавель у небі. Треба було йти далі, тому що в цій ситуації була б хоча б ратифікація Римського статуту. І хоч якісь мінімуми у вигляді злочинів проти людяності та командної відповідальності були б введені до Кримінального кодексу» – сказав Захар Тропін.
Повний варіант, за його словами, варто було б обирати лише за наявності обґрунтованої впевненості, що він отримає достатню політичну підтримку:
«Якби була вірогідність, що повний варіант пройде, тоді було б більше вагань щодо скороченого. Ми б провели попередні консультації, щоб перевірити, чи дійсно він пройде. Головне завдання було – бути впевненими, що ми досягнемо результату у вигляді ратифікації Римського статуту».
Такий компроміс дозволив здійснити те, що не вдавалося протягом багатьох років. Проте він не усунув розрив між уже досягнутим політичним результатом і необхідністю завершити системну гармонізацію.
Україна отримала мінімально необхідні норми та повноцінне членство в системі МКС, але не повну й узгоджену систему відповідальності за міжнародні злочини. Ратифікація Римського статуту стала важливим етапом, однак не фінальною точкою реформи.
Що далі?
За понад десять років Україна накопичила значний масив законодавчих напрацювань, експертизи та практичного досвіду. Проте ці ресурси досі не повністю склалися у послідовну державну політику.
На законодавчому рівні процес продовжує залежати від політичних вікон і зовнішніх імпульсів. На професійному – стикається з браком знань і труднощами перенесення концепцій міжнародного кримінального права в українську правову систему. На інституційному – з необхідністю не тільки зберігати документи, а й передавати досвід всередині управлінської ланки, між командами та забезпечувати спроможність доводити складні провадження до належного судового результату, який визнаватиметься суспільством як справедливий.
Ратифікація Римського статуту в 2024 році і прийняття скороченої версії імплементаційного законопроєкту продемонстрували, що прагматичний компроміс може відкрити шлях до важливого результату. Водночас дискусія підсвітила головний ризик такого підходу: тимчасовий мінімум може залишитися остаточним результатом, якщо після ратифікації політичне вікно знову закриється.
Ключовий висновок панельної дискусії: гармонізація кримінального законодавства України з міжнародним кримінальним правом – не одноразова зміна Кримінального кодексу. Це тривала трансформація системи кримінальної юстиції, яка потребує політичної послідовності, інституційної пам’яті, передачі досвіду між командами, фахової підготовки правників і виконання міжнародних зобов’язань незалежно від політичної кон’юнктури.
Від цього залежить, чи стане міжнародне кримінальне право органічною частиною української правової системи, чи й надалі залишатиметься сферою, яка активізується лише під тиском чергової кризи.
Авторка матеріалу: Наталія Большова, волонтерка Центру громадянських свобод.
Український тиждень міжнародного кримінального правосуддя — це цикл подій, який збирає довкола себе юристів, міжнародників, представників організацій громадянського суспільства та державних інституцій. Протягом всього тижня відбуваються конференції, лекції, воркшопи, вебінари, презентації та обговорення. Цей захід фінансується Європейським Союзом. Його зміст є виключно відповідальністю Центру громадянських свобод і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
