17 липня 2026 року в межах Українського тижня міжнародного кримінального правосуддя, організованого Центром громадянських свобод, відбулася панельна дискусія «Аналізуючи законопроєкт: хто повинен підлягати кримінальній відповідальності за злочин агресії».
Злочин агресії Римським Статутом Міжнародного Кримінального Суду визначено як лідерський злочин. За міжнародним стандартом відповідальність за нього несуть особи, спроможні фактично контролювати політичні або воєнні дії держави чи керувати ними. На практиці йдеться про обмежене коло представників найвищого військово-політичного керівництва.
Водночас, чинна стаття 437 Кримінального кодексу України не встановлює спеціальних вимог до суб’єкта злочину агресії. Запропонований законопроєкт має закріпити лідерський елемент, але в ширшому за міжнародний стандарт значенні, яке вже сформувалося в українській слідчо-прокурорській і судовій практиці.
Такий підхід може охопити не лише керівників, які ухвалювали рішення про війну, а й інших осіб, чиї повноваження, ресурси або суспільне становище дозволяли істотно впливати на політичні, військові, економічні та інші процеси, пов’язані з агресією.
Де проходить нижня межа такої відповідальності? Як не перетворити лідерський злочин на переслідування за будь-яку підтримку війни? Хто має розглядати справи – українські суди чи Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України? І що це правосуддя означатиме для мільйонів людей, які постраждали від російської агресії?
Відповіді на ці питання шукали фахівці, які працюють над законопроєктом, національними розслідуваннями та створенням міжнародних механізмів відповідальності.
Модератор: Сергій Петухов – старший викладач кафедри міжнародного та європейського права НаУКМА, заступник Міністра юстиції України з питань європейської інтеграції у 2015-2019 роках.
Спікери:
- Станіслав Петренко – начальник відділу Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генерального прокурора, секретар Міжвідомчої робочої групи при Офісі Генерального прокурора.
- Аліна Павлюк – координаторка роботи адвокатів, аналітикиня Ukrainian Legal Advisory Group.
- Антон Кориневич – директор Департаменту міжнародного права та міжнародно-правової протидії агресії Міністерства закордонних справ України, кандидат юридичних наук.
- Микола Юрлов – радник Міністерства закордонних справ України.
Ділимося найважливішими висновками дискусії.
Хто має відповідати за злочин агресії: лише найвище керівництво Росії чи також ті, хто забезпечував війну?
У центрі дискусії — запропоновані комплексним законопроєктом «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою удосконалення законодавства щодо відповідальності за міжнародні злочини шляхом гармонізації з Римським статутом Міжнародного кримінального суду» зміни до статті 437 Кримінального кодексу України. Вони мають закріпити лідерський характер злочину агресії, але передбачають ширше коло потенційно відповідальних осіб, ніж міжнародний стандарт, закріплений у Римському статуті. Чинна стаття 437 Кримінального кодексу України не встановлює спеціальних вимог до суб’єкта злочину агресії. Змінити це пропонує комплексний законопроєкт, підготовлений Міжвідомчою робочою групою при Офісі Генерального прокурора для гармонізації українського законодавства з Римським статутом Міжнародного кримінального суду.
Тому найбільш дискусійне положення цього документа — нове визначення кола осіб, які можуть відповідати за злочин агресії.
Спеціальний трибунал МКС створюється передусім для переслідування найвищого військово-політичного керівництва росії, зокрема осіб, яких через міжнародні імунітети неможливо ефективно судити на національному рівні. Українська юрисдикція має охопити інший рівень відповідальності – людей, без участі яких тривала агресія була б неможливою.
Станіслав Петренко пояснив, чому національне правосуддя, на його думку, не може завершитися на десяти чи двадцяти представниках російської верхівки:
«Ми не можемо обмежити відповідальність за злочин агресії виключно десятьма чи двадцятьма особами, чиї прізвища можна легко встановити за списком учасників Ради безпеки російської федерації, на цьому поставити крапку і сказати: все, решта осіб до агресії не причетні. Такий підхід для національної юрисдикції неприйнятний».
Він наголосив, що законопроєкт не створює нову модель переслідування, а має унормувати підхід, який застосовується з 2022 року та був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду України:
«Є практика переслідування за злочин агресії на національному рівні. Вона сформувалася слідчо-прокурорською практикою і підтверджена практикою Верховного Суду. Ми пропонуємо її унормувати в тексті закону».
Можливість ширшого національного підходу підтримав Антон Кориневич:
«Головне, щоб національне законодавство і національна юрисдикція не звужували те, що є в міжнародному праві. Якщо національна юрисдикція бажає розширити коло потенційних осіб, які можуть бути відповідальними за злочин агресії, це абсолютно нормально».
Отже, міжнародний і національний рівні в запропонованій моделі виконуватимуть різні завдання. Спеціальний трибунал має переслідувати найвище керівництво, тоді як українські суди зможуть розглядати справи щодо ширшого кола осіб, які мали реальний вплив на підготовку або ведення агресивної війни.
Де проходить нижня межа відповідальності за злочин агресії і як не розмити його лідерський характер?
Найгостріша суперечність виникла не щодо відповідальності найвищого керівництва росії, а щодо двох нижчих рівнів потенційних суб’єктів, запропонованих у законопроєкті на основі позиції Великої Палати Верховного Суду.
Перший рівень відповідає міжнародному стандарту і охоплює осіб, які фактично контролюють політичні або воєнні дії держави чи керують ними. Два наступні можуть включати людей, які мають істотний вплив на політичні, економічні, воєнні та інші процеси, а також осіб, які керують окремими напрямами відповідних дій.
Аліна Павлюк сформулювала ключове питання:
«Куди ми спустимося, до якого рівня суб’єкта злочину, щоб не втратити лідерський елемент? Говорити лише про кількість – це досить ефемерно, тому що це не дає розуміння, хто саме ці люди, яких перспективно переслідуватимуть на національному рівні».
Відповідаючи на запитання модератора про можливий масштаб, Станіслав Петренко припустив, що потенційно йдеться щонайменше про кілька сотень осіб. Водночас, за його словами, це не означає масового переслідування тисяч чи десятків тисяч людей: розслідування агресії залишатиметься пріоритетним напрямом центрального апарату, а кожне рішення проходитиме професійний і процесуальний контроль.
Проте адміністративного фільтра недостатньо, щоб визначити юридичну межу відповідальності:
«Межу має встановити здоровий глузд, загальний підхід міжнародного права, слідчо-прокурорська практика і, врешті-решт, судові рішення. Злочин надто унікальний і складний, щоб ми могли дати перелік осіб, які мають істотний вплив, і сказати: хто до переліку не потрапив, той такого впливу не має» – додав він.
Як приклад розширеного національного підходу Станіслав Петренко навів командувачів армій. Згідно зі суворішим міжнародним стандартом така особа може не належати до найвищих керівників держави, однак у конкретному контексті її повноваження та фактичний вплив можуть бути достатніми для відповідальності на національному рівні.
Саме тут повного консенсусу не виникло. Учасники погоджувалися, що стаття 437 має містити лідерський елемент. Однак нижня межа лідерства, необхідний ступінь впливу та рівень правової визначеності залишаються питаннями для подальшого експертного обговорення і судового тлумачення.
Хто має судити за злочин агресії: Спеціальний міжнародний трибунал чи українські суди?
Ширше національне визначення кола суб’єктів ставить наступне питання: як розподілити справи між Спеціальним трибуналом і українськими судами, щоб дві юрисдикції не дублювали, а доповнювали одна одну?
На думку Аліни Павлюк, з огляду на політичну природу злочину та потребу в міжнародній легітимності провідну роль має відігравати трибунал:
«Дивлячись на характер самого злочину і високу політичну увагу до цього переслідування, мені здається – це моя особиста думка, – що трибунал усе ж таки має бути лідируючим у цьому контексті. Акцент на міжнародне правосуддя має переважати, тому що злочин агресії найбільше перебуває на межі політичної сфери та правового регулювання».
Водночас діяльність трибуналу неможливо відокремити від українських розслідувань. Україна вже понад десять років збирає докази, розслідує роль окремих осіб і формує практику, якої раніше не існувало в такому масштабі.
Антон Кориневич описав майбутній розподіл справ як комплементарну модель:
«Краще, щоб топ-обвинувачених судила міжнародна інституція, оскільки це питання легітимності, безсторонності та неупередженості. Решта можуть бути підсудними українській національній юрисдикції. На основі співробітництва можна визначити, кого і які матеріали Генеральний прокурор передасть до Спеціального трибуналу, а хто залишиться для національної юрисдикції».
Практичний розподіл роботи вже закладається. Як пояснив Микола Юрлов, із 2023 року діє Міжнародний центр з переслідування за злочин агресії – ICPA (International Centre for the Prosecution of the Crime of Aggression against Ukraine), створений у форматі спільної слідчої групи за участі шести держав:
«Те розмежування між умовною двадцяткою, яка піде до Спеціального трибуналу, і тими, хто не підпадає під найвищі щаблі, уже закладене. Взаємодія відбувається на рівні ICPA, і саме його робота буде основою для того, що розслідуватиме Спеціальний трибунал після його створення».
Отже, йдеться не про вибір між міжнародним і національним правосуддям. Трибунал має зосередитися на найвищому керівництві, а українські органи – на особах, які не потраплять до його пріоритетного кола. Ефективність цієї моделі залежатиме від координації, обміну доказами та узгодженої пріоритизації справ.
Що має довести слідство, щоб вплив, посада або підтримка війни стали підставою для відповідальності за злочин агресії?
Посада, політична вага чи публічна підтримка війни не можуть автоматично означати відповідальність за злочин агресії. Щодо кожного потенційного обвинуваченого слідство має встановити його конкретні дії, фактичний ступінь впливу та зв’язок із підготовкою або веденням агресивної війни.
Станіслав Петренко пояснив це на прикладі керівників російських регіонів:
«Лідерський елемент усе-таки зберігається. Очевидно, що не кожного росіянина ми перевіряємо на причетність до ведення війни. Йдеться про осіб, які обіймають певне становище і мають певний вплив. Далі постає питання, які конкретні дії вони вчинили і як ці дії впливали на хід агресії».
«Умовно, один губернатор просто керує своєю областю, а інший спеціально формує приватні загони чи в інший спосіб політично впливає на ведення війни. Я не кажу, що такого губернатора одразу треба визнавати суб’єктом агресії, але це принаймні потрібно перевірити шляхом розслідування».
Доведення індивідуальної ролі важливе і для розмежування статті 437 з іншими складами злочинів.
Частина потенційних суб’єктів агресії вже має підозри за статтею 110 Кримінального кодексу України щодо посягання на територіальну цілісність. Їхні дії також можуть досліджуватися в межах проваджень щодо воєнних злочинів або злочинів проти людяності.
Аліна Павлюк звернула увагу на ризик перетину різних проваджень:
«У нас є стаття 110 Кримінального кодексу, і низка суб’єктів, які підпадають під ці критерії, уже мають підозри за нею. Виникає питання: що буде з цим? Як пов’язати цю практику і цю логіку? Чи можна вважати це подвійним кримінальним переслідуванням за ті самі діяння?»
Так само потрапляння особи до санкційного списку може надати слідству додаткову інформацію, але не замінює доказів її участі у злочині агресії. Санкційна політика і кримінальне переслідування мають різні цілі, процедури та стандарти доказування.
Підсумовуючи практичні запитання до законопроєкту, Аліна Павлюк наголосила:
«Важливим є нормативне регулювання і бачення загальної рамки: куди має рухатися кримінальне переслідування на національному рівні та яке місце воно має займати в загальній архітектурі правосуддя для України. Без чіткого практичного бачення нам буде складно розуміти, куди ми рухаємося і якими можуть бути результати».
Отже, законодавче визначення суб’єкта злочину агресії є лише початком. Його застосування вимагатиме послідовного розмежування різних складів злочинів, індивідуальної оцінки ролі кожної особи та судового формування критеріїв, за якими вплив на агресію стає кримінально караним.
Чи витримає міжнародне правосуддя за злочин агресії можливі санкції, кібератаки та політичний торг заради миру?
Навіть юридично стійка модель відповідальності не спрацює, якщо судові інституції не витримають зовнішнього політичного, фінансового та безпекового тиску.
Учасники говорили про санкції проти Міжнародного кримінального суду, кримінальні переслідування росією посадових осіб МКС, кібератаки та можливі спроби делегітимізувати майбутній Спеціальний трибунал.
Аліна Павлюк звернула увагу на те, що ризики для міжнародних судів матимуть безпосередні практичні наслідки. Санкції здатні ускладнити фінансування та доступ до технологій, а кібератаки – поставити під загрозу докази, інформаційні системи й безперервність роботи інституції. Цей досвід необхідно врахувати під час запуску трибуналу.
Ще один ризик – спроба перетворити відмову від кримінального переслідування на умову майбутніх мирних переговорів. Відповідаючи на це питання, Антон Кориневич відкинув підхід, за якого мир означає амністію або забуття відповідальності:
«Якщо вважати, що мир означає амністію, помилування і забуття про відповідальність, то що це за мир? Ми переконані, що складова правосуддя та відповідальності має бути. І від неї нікуди не дітися».
«Мир для нас – найвища цінність і головна мета. Але ми переконані, що може бути мир, невід’ємною складовою частиною якого будуть правосуддя та відповідальність. Цей мир не має означати відмову від них».
Відсутність обвинувачених у залі суду також не повинна повністю блокувати роботу трибуналу. Його статут передбачає можливість повноцінного провадження in absentia (прим. автора – з латинської “за відсутності”) – не лише видачу ордера на арешт, а й винесення заочного вироку:
«Спеціальний трибунал може повністю працювати in absentia. Може бути так, що російський політик чи військовий начальник вищого рівня перебуває в росії, але отримує не тільки ордер на арешт, а й вирок за вчинення злочину агресії проти України, не перебуваючи фізично на лаві підсудних. Це одна з найбільш визначних і сильних рис трибуналу».
Отже, стійкість майбутньої системи правосуддя визначатиметься не лише якістю правових норм. Вона має бути спроможною працювати за відсутності обвинувачених, захищати докази й інфраструктуру, протистояти зовнішньому тиску та не залежати від зміни політичної кон’юнктури.
Хто є потерпілим від злочину агресії і що це правосуддя дасть мільйонам українців?
Визначити потерпілих від злочину агресії складніше, ніж у провадженнях щодо конкретного воєнного злочину. Агресія спрямована проти держави, однак її наслідків зазнали мільйони людей: через загибель і поранення, втрату близьких, житла, майна, здоров’я та звичного життя.
Станіслав Петренко звернув увагу, що визнати все населення України потерпілими в межах одного кримінального провадження за правилами Кримінального процесуального кодексу навряд чи можливо:
«Агресія – це, передусім, акт держави проти держави. Навряд чи логічно визнати потерпілими, принаймні в розумінні КПК України, все населення України. Тут мають включатися інші механізми, зокрема компенсаційні, а не лише кримінально-правові».
Антон Кориневич окреслив масштаб проблеми:
«Хто тут буде потерпілим? По суті, вся держава, весь український народ. Але хтось може бути більш потерпілим, тому що має майнові, психологічні або фізичні втрати. Судді Спеціального трибуналу мають визначити, як будуть представлені інтереси потерпілих у провадженні, тому що це робиться вперше в історії».
Аліна Павлюк наголосила, що Спеціальний трибунал не повинен залишатися для людей віддаленою міжнародною інституцією. Його робота має пояснювати, що злочин держави складається з рішень і дій конкретних осіб, а потерпілі повинні бачити власне місце у процесі відновлення справедливості.
Масове відшкодування шкоди має забезпечуватися через окремий міжнародний компенсаційний механізм, до якого входять Реєстр збитків і майбутня міжнародна компенсаційна комісія. Одним із потенційних джерел виплат можуть стати конфісковані російські активи, зокрема активи осіб, притягнутих до відповідальності.
Кримінальний процес не зможе самостійно забезпечити участь і відшкодування для всіх постраждалих. Тому правосуддя за агресію має поєднувати переслідування винних, представництво потерпілих, компенсаційні механізми та постійну комунікацію із суспільством.
Люди повинні розуміти, кого переслідують, чому міжнародні процеси тривають роками, як вони можуть брати в них участь і в який спосіб отримати відшкодування.
Що далі?
Учасники панельної дискусії погодилися, що лідерський елемент є необхідним і має бути прямо закріплений у статті 437 Кримінального кодексу України.
Складнішим залишається питання про межі лідерства. Міжнародне право орієнтується на невелике коло найвищих керівників. Український підхід прагне охопити також осіб, які не ухвалювали остаточного рішення про початок війни, але завдяки своїм повноваженням, ресурсам і впливу забезпечували її підготовку або ведення. Таке розширення Україною дозволить охопити коло осіб, яке не охопить Спеціальний трибунал. Водночас недостатньо встановити посаду, політичну приналежність або публічну підтримку війни. Слідство має довести реальний вплив людини, її конкретні дії та зв’язок цих дій із перебігом агресії.
Законопроєкт має узгодити український досвід із міжнародним правом, однак сам текст закону не дасть відповіді на всі питання. Подальша модель залежатиме від взаємодії українських органів і Спеціального трибуналу, розмежування проваджень за різними статтями, судового тлумачення лідерського елементу та здатності системи витримувати політичні й безпекові загрози.
Зрештою, ефективність цієї архітектури вимірюватиметься не лише кількістю підозр або вироків. Правосуддя за злочин агресії має пояснити українському суспільству, хто і за що відповідає, як пов’язані національні та міжнародні процеси і що вони означають для людей, які вже понад дванадцять років живуть із наслідками російської агресії.
Авторка матеріалу: Наталія Большова, волонтерка Центру громадянських свобод.
Український тиждень міжнародного кримінального правосуддя — це цикл подій, який збирає довкола себе юристів, міжнародників, представників організацій громадянського суспільства та державних інституцій. Протягом всього тижня відбуваються конференції, лекції, воркшопи, вебінари, презентації та обговорення. Цей захід фінансується Європейським Союзом. Його зміст є виключно відповідальністю Центру громадянських свобод і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
